«Мені найбільше подобається робота в операційній», – каже медсестра Центру ендоскопії обласної клінічної лікарні Наталія Суровська, яка проводить в операційних чи не найбільше свого робочого часу. По-перше, бо найдосвідченіша. А ще, кажуть її колеги, що незамінна. Всі як один переконують: вислів «незамінних не буває», – це точно не про Суровську.
О пів на дев’яту у відділенні приймають першого пацієнта, тож о восьмій ранку пані Наталія вже підготовлює апаратуру, перевіряє і стерилізує інструменти. Робочий день – ненормований. Буває, треба вийти у вихідний чи затриматися допізна, як от недавно, коли працювали до сьомої вечора. То був складний паліатив: пухлина в зоні воріт печінки. «Треба застентувати, бо інакше виникає жовтяниця, інтоксикація і людина помирає. Майже дві години у важких рентгенозахисних фартухах – але помогли, вдалося продовжити пацієнтові життя, – розповідає медсестра. – Навіть якщо місяць чи пів року людина проживе поруч з рідними, то нам вдалося зробити велику справу».
Медсестер з інших відділень сюди не беруть, бо робота «ендоскопічної» медсестри специфічна. «У нас складна апаратура, багато різних інструментів, – пояснює Суровська. – Особливо коли ургенція, то непідготовлена людина губиться. Наприклад, кровить – і треба зорієнтуватися, щоб подати коагулятор чи щипці діатермічні». Тож коли приходять нові медсестрички, то найперше «ретельно вчаться обходитися з апаратурою, бо від цього залежить безпека і медиків, і пацієнтів».
Медсестра тішиться прогресу й усьому новому.«Люблю свою роботу, – каже Наталія Суровська. – За роки тут багато змінилося. Маємо нині класну апаратуру, фахівців. Колись, щоб забрати жовчний міхур, потрібна була велика складна операція, а нині забираємо камінчик через ендоскоп і вже через дірочки – міхур й людина на третій день може йти додому». Зізнається, що полюбляє і спостерігати за операцією, адже тепер усе можна побачити на моніторі. Пригадує, як свого часу сюди приїздили вчитися з різних міст, коли лікар-ендоскопіст Тарас Дзвонковский на той час єдиний в області почав робити ендоскопічні операції під рентген-контролем.
Тут не всі залишаються надовго. «Одна дівчина прийшла, рік поробила – ну тяжко, вона так не хоче працювати. Друга прийшла – ніби все вдавалося, ми були задоволені, але теж знайшла собі інше», – говорить пані Наталія. Сама ж звикла, що ніколи наперед не може домовитися про зустріч з друзями, що буде, припустімо, «у четвер на шосту». Всі знають – прийде, коли зможе, а якщо ні – отже, не змогла. Жінка жартує, що одружена з роботю. «Але я бачу – це моє покликання, – серйозно додає вона. – У мене батьки були вчителями, то я точно знала, що не буду вчителем. А медицина – моя!».
Медсестрою працює з 1982 року, але й досі не знає, що таке професійне вигорання. Суровська з вдячністю згадує всі колективи та керівників, з якими працювала: і два роки роботи в онкодиспансері, і працю в обласному лікувальному управлінні, де залишилася й тоді, коли лікарню перетворили на дитячу міську. Пригадує, що коли стала там старшою медсестрою, то отримала «навантаження»: «у когось були лікарняні, у когось – переливання крові, а в мене – ендоскопія». Саме так і почала співпрацювати з ендоскопістом Дзвонковським, з яким згодом перейшли в міську лікарню на Матейки, а звідти – в обласну клінічну лікарню.
Лікарі говорять, що з медсестрою Суровською пацієнта можна лишати сам на сам – вона впорається. Її тут люблять, шанують і називають мамою, бо все знає, відповідальна та надійна у всіх без винятку справах. Та пані Наталія зізнається, що ніколи не хотіла змінити медсестринський фах на лікарський. При цьому багато знає й полюбляє читати книжки на медичну тематику. Зізнається, що діти їй такі книги й дарують.
Відновлювати сили їй раніше допомагало вишивання, в’язання, макраме. А тепер для «перезавантаження» дуже любить подорожувати. «Мені все одно, куди їхати, можу хоч стоячи – аби дорога, – ділиться вона. – Колись могла взяти квиток на нічний поїзд до Києва, побути там день – і назад, додому. І так ніби у відпустці побувала».
Каже, що потребує хоч раз на три місяці поїхати кудись на три дні, а потім «приїжджаєш – і тими спогадами живеш». «Я – невибаглива, але десь в глибині душі – романтик», – підсумовує Наталія Суровська. Може, в цьому й криється секрет її витривалості.
